Головна » Конспекти » 1 Клас » Позакласні заходи

Моє село - це мрія та натхнення

Л І Т Е Р А Т У Р Н О - І С Т О Р И Ч Н И Й Р А Н О К

«МОЄ СЕЛО – ЦЕ МРІЯ І НАТХНЕННЯ»


Виконала: вчитель зарубіжної літератури
КЗ «Вільненський НВК «Школа-дошкільний заклад»
Термоса Лариса Миколаївна

2017-2018н.р.

МЕТА: ознайомити учнів з історією, сьогоденням рідного села; учити помічати найменші деталі та подробиці життя народу, природи рідного краю; удосконалювати вміння декламувати вірші; розвивати мову, мислення; виховувати любов до рідного краю, Батьківщини.

ОБЛАДНАННЯ: на дошці або плакаті написаний вірш М. Чернявського

У всіх людей одна святиня,
Куди не глянь, де не спитай,
Рідніша їм своя пустиня,
Аніж земний в чужині рай.
Їм красить все їх рідний край.
Нема без кореня рослини,
А нас, людей, без Батьківщини.

Хто зберіг любов до краю
І не зрікся роду,
Тільки той віддав всю душу,
Все, що зміг, народу.
О. Олесь

Вислови про село, світлини. Класна кімната прикрашена вишиванками, квітами. На дошці – фотогазети з краєвидами села, малюнки, портрети односельців.

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ: Чому (за що?) ми повинні любити своє село.

ХІД ВИХОВНОЇ ГОДИНИ:

ВЧИТЕЛЬ:
Село... Село...
Для мене миле слово
Якоїсь сповнене краси.
І чуєш, ніби колискова,
Бринять краплиночки роси.

У гаї соловей співає,
Шумлять діброви і жита.
Чути, зозуля десь рахує
Комусь веселії літа.

Якби нас навчили вклонятися рідному порогові, рідній мові, може, тоді не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими й милосерднішими. Але зараз, коли відроджуються традиції нашого народу, його історія, просто необхідно пам’ятати слова Олександра Довженка: „ Людина завжди повинна пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком.”
Дорогі діти, шановні гості, вчителі! Сьогодні ми запросили вас до нашої господи на хліб та сіль, на слово щире, на бесіду мудру – на свято біля рідного джерела з такою чудовою назвою „ Моє село – це мрія і натхнення”. Це свято приурочене найближчому, найріднішому і найкращому куточку на землі. Тут ви народилися. Тут уперше почули чарівні наспіви колискової від своєї ніжної неньки.
Щасливі ми, що народилися і живемо на такій чудовій, мальовничій землі, в краю зелених лісів, голубих озер – на славній Дніпропетровщині. Тут жили наші прадіди, діди, тут живуть наші батьки – тут корінь нашого роду, що сягає давнини. І де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі.

УЧЕНИЦЯ:
Спішу в село – моє там джерело
Моя снага – то щастя таємниця.
Там день у травах світиться, іскриться
І ясенове височить село.
Тут проміння виблискує весело,
І пахне на покосах конюшина,
Тут мій початок і моя вершина.
Спішу в село.
В. Вихрущ

ВЧИТЕЛЬ:
А зараз, діти, час представити наших гостей і зустріти їх хлібом-сіллю.
(Представлення гостей)

УЧЕНЬ:
Ми хлібом-сіллю гостей зустрічаємо.
Хай в світі буде більше в нас братів,
Хай в кожній хаті будуть короваї,
Щоб люд ніколи хліба не просив.
( Ставить хліб на стіл )

УЧЕНИЦЯ:
Хліб священний лежить на столі –
Запашний і рум’яний, високий.
Знають добре старі і малі,
Що то рук хліборобських неспокій.
Хліб священний лежить на столі,
В нього запах жнив’яного літа.
Хай завжди буде хліб на столі

І, як сонце, сіяє над світом!

УЧЕНЬ:
Шановні учасники нашого свята! Вам щастить стати співучасниками навернення до витоків справді народної культури, очиститися душею і спити з незамулених джерел еліксиру вічної молодості нашого села.

УЧЕНИЦЯ:
Запрошуємо всіх пригоститися з невичерпної народної криниці прекрасним, зачерпнути наснаги від пісні, що не вмирає і не тьмяніє навіть під плином часу.

( ПІСНЯ „ОЙ ЗЕЛЕНЕ ЖИТО, ЗЕЛЕНЕ”).

Посібник „Весняний віночок” с.43.

УЧИТЕЛЬ:
Із знання свого родоводу починається кожна людина. Корені кожного з нас починаються з батьківської оселі, взявши у спадок усе найкраще – мамину пісню, чистоту мови, любов до отчого краю, святе ставлення до хліба, родовідних традицій і обрядів. Куди б доля не закинула, ми неодмінно, нехай хоч у спогадах, повертатимемось до незрадливого вогника – батьківської хати, Маминої Світлиці.

Де пісня й казка, звичаї живуть,
Де пахнуть рута – м’ята і пшениця,
Де рушники узорами цвітуть,
Де юними хлюпочуть голосами
Пісні і танці голосні,
Де колискові від бабусі й мами
Принишкли у колисоньці на дні.

Можливо, колискова вашого дитинства схожа на цю?

УЧЕНИЦЯ: Люлі, люлі, люлечки.
Плаче дощик коло гречки.
Плаче дощик, аж ридає,
Бо він матінки не знає.
Каже гречка: „ Не журися!
От на поле подасишся,
Там матуся ночувала,
Бо пристанища не мала.
Бо твою рідненьку матір
Батько якось вигнав з хати.
Полетіла хмарка в поле,
Ночувала на тополі.
Люлі, люлечки, дитятко,
Вже і гречка лягла спатки.
Дощик-хлопчик задрімав,
Його місяць колихав.

УЧЕНИЦЯ:
Без матері немає роду,
Як без води нема життя.
Без роду-племені лиш вітер
Сьогодні – тут, а завтра – там.
В його єстві немає віри,
Немає правди на вустах.
Нема без батька батьківщини,
Нема історії без нас.
Одне життя в одній краплині,
В одній секунді – цілий час.
В одній травинці – ціле свято,
У чеснім серці правди стяг,
Лиш тих рід буде пам’ятати,
Хто жив, як рід, собі затям.
Рід великий, край багатий,
Лине пісня з поля.
Будем долю віншувати
Щоб вродила доля.
Щоб дала нам щастя, долю
І живлющу воду,
Нема роду переводу,
І не буде зроду.

( ПІСНЯ „ РІДНА МАТИ МОЯ” )

ВЧИТЕЛЬ:
Дорогі діти! З задоволенням ваші батьки згадують як ви зробили перший у житті несміливий крок. У цій мальовничій стороні бігали босими ноженятами росяними доріжками.

УЧЕНИЦЯ:
Коли я була маленькою, то уявляла себе принцесою, а моїм замком був ліс біля річки Самари, який розкинувся, мов якийсь велетенський казковий звір, гріючися на сонці. Величні дуби та стрункі сосни – немов колони в замку. М’яка, шовковиста трава ніжить босі ноги краще від будь-яких ковдр та килимів. Зоряне небо – це, водночас, і стеля, і лампи, а голосисті птахи – найкращі співаки у світі. Місяць – моє люстерко, у якому бачу смагляву дівчинку з великими карими очима, сповненими захоплення природою рідного села.

УЧИТЕЛЬ:
Тут з’явились у вас перші друзі. Тут ви зустрілися з першою вчителькою й несміливо переступили поріг нашої старенької школи.

УЧЕНЬ:
Учителько перша моя!
Я тебе люблю,
Як матусю свою!
О, моя рідная,
Ти мене всього навчила,
І двері в світ відчинила
Першою стежкою в клас.
Тепер увесь світ чекає на нас!

УЧИТЕЛЬ:
Не забути ніколи цих миттєвостей життя.

УЧЕНЬ:
Де моя батьківщина,
Там найдорожча кожна хвилина.
Тут пташки у садах стоголосі,
Тут гойдається стигле колосся.

УЧЕНЬ:
Де усе дороге, Україно?
У веселім моєму селі,
У селянській цій дружній родині,
Де спокійно і добре мені,
Наче в ясному мирному сні.

УЧИТЕЛЬ:
Так, наше село, немов казка. Давня, вічна й водночас юна. Пригадуються цікаві розповіді – легенди про його історію, які передаються з уст в уста.
Жодна з держав не може вважати себе ані розвиненою, ані демократичною,
якщо її громадяни не знають свого минулого. Наша історія, наша культура, наші традиції, може, й найдавніші в світовій цивілізації. Численні археологічні дослідження підтвердили, що на території сучасної України задовго до античної Еллади та Стародавнього Єгипту була високорозвинена культура.
Де коріння сильне й глибоке, там й дерево сильне, воно бурям і стихіям ставить могутній опір. Ви, юне покоління, є та молода парость, з якої розквітне пишна крона нашого народу. Але за умови, що та пишна крона живитиметься глибоким корінням, адже воно – мова народу, його історія, культура, мистецтво, звичаї і традиції.
Зараз я пропоную разом з вами перегорнути цікаві сторінки УСНОГО ЖУРНАЛА З ІСТОРІЇ СЕЛА ВІЛЬНОГО.

УЧЕНИЦЯ:
Село! Встаєш ти на зорі,
Мов немовля, умите в росах,
І солов’я десь чути на горі,
І трави в полі, мов мамині коси.
Моє село – це мрія і натхнення,
Мій перший крок в життя,
Мій перший крок, моє кохання.
Моє село – це також ти і я...

УЧИТЕЛЬ:
А зараз, шановні учасники нашого свята, прийшов час звернутися до сучасного життя нашого села. ( Відомості про кількість населення села Вільного, які є підприємства; люди, яких професій, працюють в селі і т. п. )

На кого ми звертаємо, передусім, увагу в селі? На працьовитих, немов бджілки у вулику, людей, які своєю самовідданою працею прославляють рідний край, свою прекрасну українську землю, до якої прикипіли душею.
І якою важкою б не була та праця, вона для селян – солодка, бо не звикли ці люди відпочивати. А праця для них – найбільша мрія, найсолодша втіха, хоча дуже важка...
Так, уміють в нашому селі сумлінно працювати, але вміють і весело відпочивати. І цей відпочинок завжди наповнений піснею, красою, творчістю.

УЧЕНИЦЯ:
Наше село таке маленьке...
Та хто у нього зазирне,
Побачить дещо цікавеньке,
Чого не знайде він ніде.

УЧЕНИЦЯ:
Он, біля бабці Галочки,
На дубочку й лавочці,
Позбиралися бабки
Почухати язики.

УЧЕНИЦЯ:
Що в когось курку потягнув
Якийсь хитрий лисище.
А в когось з бабок в димарі
Вночі щось тихо свище.

УЧЕНИЦЯ:
„Ви чули, що до нас в село, -
сказала баба Соломія, -
якогось біса занесло
страшенного злодія”...

УЧЕНИЦЯ:
„А дід Петро, - сказала баба Дуська, -
пив з вечора горілку,
а рано вранці з даху
у кущі звалився!”

УЧЕНИЦЯ:
Отак в вечерню пору,
Аж поки зовсім не смеркається,
Бабусі ведуть розмову,
Що й де в селі в нас сталося.

УЧЕНИЦЯ:
І хай назавжди негаразди
Забудуть про наше село,
Хай не приходять сум і горе –
Нема їм місця тут давно!

УЧИТЕЛЬ:
І справді, який може бути сум, яка печаль, коли навкруги така краса. Розкинулися безмежні, широкі й привільні степи, глибокі та повноводні річки, озера, гамірні від птаства та багаті на смачні ягоди ліси.
А он, на горі, садок. Узимку в його гіллі гуляє вітер, навесні гудуть працьовиті бджоли, а влітку стигнуть червонобокі яблука.
УЧЕНЬ:
Ось підходжу до ставка, який майже поруч із крайніми хатами. Вода в ньому чиста і прохолодна. На мальовничих берегах ростуть невідомі квіти. А як вони пахнуть! Здається, що все навколо живе, дихає і радіє разом зі мною.

УЧЕНИЦЯ:
Колишуться навіть від маленького подиху вітру густі, замріяні очерети. Аромат квітів та шелест казкових розмов рослин лунає околицями села. Вдихнеш повні груди свіжого вечірнього повітря – і хочеться танцювати під музику цвіркунів.

УЧЕНИЦЯ:
Вода у ставку блищить від проміння сонця. Білі лебеді, гордо й поважно вигнувши дугою шиї і схиливши свої величні голови, плавають у задумі. І все це здається ніби намальованим, хвилюючим, і, водночас, таким неповторним!

УЧЕНЬ:
А який ставок уночі! Блідолиций місяць визирає з-за хмари й заливає своїм яскравим сяйвом усе навкруги. Місячне сяйво падає на воду. І якщо в ній скупатися, то людина все життя буде щасливою. Але всі бояться це зробити, бо кажуть, що кожної місячної ночі русалки водять у ній хороводи, а водяники грають їм на водяних арфах.

УЧИТЕЛЬ:
І все це природа. Природа рідного і дорогого села, яка не залишає байдужим нікого.

УЧЕНИЦЯ:
Яка прекрасна ця природа –
Природа рідного села!
Молюсь, що випала нагода
У ньому жити для добра.

УЧЕНЬ:
Неподалік, там, за городом,
Зазеленів густий садок.
І там, на горі, трохи згодом,
Почую дзвінкий спів пташок.

УЧЕНИЦЯ:
Через долину, попід гаєм,
Росте зеленая трава.
Це там завжди ми випасаємо
Свою худобу...

УЧЕНЬ:
А он прекрасна та розкішна
Селянська в саду вишня.
Журливі осокори,
Високії тополі...

УЧЕНИЦЯ:
Клен у далеч задивився,
А потім нахилився
І березі щось шепоче,
Мов розказати хоче.

УЧЕНЬ:
Що там, за полем,
Полем, широким і безкрайнім?..
Такого села більше,
Мабуть, уже й немає.

УЧИТЕЛЬ:
Саме вам, молодому поколінню суверенної й незалежної Вкраїни, випала прекрасна нагода і велика честь: зберігати та примножувати природні багатства нашої держави, своїх рідних куточків.

УЧЕНИЦЯ:
Селяни! Люди працьовиті!
Хай процвітає рідний край!
Бережімо трави соковиті,
Природа чиста буде хай!

Нехай у спадок нашим дітям
Дістанеться, як має буть,
Природа, чиста і розкішна, -
Святої клятви не забудь!

УЧИТЕЛЬ:
Ми маємо пронести крізь усе своє життя любов до рідної землі, свого села, бо воно – єдине і неповторне на цілий світ. І яку б назву воно не мало, де б не було розташоване – саме воно з’єднало нас, дало путівку в життя.
Ми линемо сюди, летимо на крилах мрій, приїздимо в гості і в будні, і у свята, у сонячні дні та в негоду. І згадуємо минуле, творимо сьогодення, мріємо про майбутнє. Ми низько вклоняємося всім його жителям: мертвим і живим, і ненародженим, які творили, творять і творитимуть його історію.

УЧЕНЬ: Народило і зросло
Безліч славних поколінь,
Всіх сплекало їх село,
Проводжало в далечінь.
УЧЕНИЦЯ:
Сумно було споряджати
Рідних своїх на фронти.
Сімдесят і два солдати
Вже не вернуться сюди!

УЧЕНЬ:
Голод... Голод...Відбудови...
Все здолали! Все змогли!
Тож вклоніться сивочолим –
Заслужили це вони!

УЧЕНИЦЯ:
Щоб спадали чисті роси,
Жайвір линув в височінь,
І хлібів лягли покоси,
Й пісня чулась звідусіль!

УЧИТЕЛЬ:

Любі діти! Будьте патріотами своєї землі, свого села. Любіть його, пишайтеся ним, прикрашайте й відбудовуйте його. Залишайтеся жити на своїй батьківщині.

УЧЕНИЦЯ:
Стоїть хатинонька на розі
Вже не один десяток літ.
Та все чекає, бо в дорозі
Ті, що пішли із неї в світ.

У пам’яті – живий господар,
Що над усе любив життя.
Співав своїй дружині оди
І вмів ... освітлювать буття!

Частенько тут були музики,
І пісня лунала у вись.
Була і радість й лиха крики...
Все було колись, колись...

Гостям була завжди привітна,
І гріла всіх своїм теплом,
А дітям стала заповітом,
І сивим батьківським гніздом.

Вона й сама пішла б в дорогу,
Чи птахом – прямо в небеса!
Чи в річку, в море, крізь пороги –
Бо навкруги така краса!

Одне не може зрозуміти –
У чому схибила, коли?
Всіх доглядала довгі літа,
Її ж забули...й продали!

Стоїть хатинонька на кручі,
А ранок день ясний трима...
В очах-віконцях – сум пекучий,
І в них майбутнього нема.

УЧИТЕЛЬ:
Не продавайте, батьку, рідну хату,
Тут слово мій неспокій породив,
І біль мій звав, благав, ти чуєш, мати?
Не продавайте, батьку, нашу хату,
Бо я пішов, а біль тут залишив.

Не продавайте, батьку, влітку хату –
В домівку рідну стежечка вела.
Я йшов по ній, вставав і знову падав.
Не продавайте, батьку, взимку хату,
Пташат не відганяйте від тепла.

Не продавайте, батьку, світлу хату,
Я перший поцілунок тут сховав,
Жар-птицю в небі мріяв я спіймати.
Не продавайте, батьку, темну хату,
Бо я тут в землю чару закопав.

Не плачте, мамо, чом в очах тривога?
Я перший крок у вічність тут зробив,
„Веселою” була моя дорога,
та видно та дорога не святого,
і порух птаха в небі я згубив.

Не продавайте, батьку, щедру хату,
Несіть же чару – вип’ю всю до дна.
А де брати? Де сестри? Чуєш, мати?
Не продавайте, батьку, вільну хату,
Бо знову зве мене у вир крилата.

Не продавайте, батьку, вічну хату,
Я ж повернусь, а мати чом сумна?
Благаю, батьку, збережіть нам хату!

( ЛУНАЄ ПІСНЯ )

УЧЕНИЦЯ:
На шумне, крикливе місто
Не хотіла би промінять
Цю калину в червонім намисті,
Й небеса, де пташки гомонять.

УЧЕНИЦЯ:
Добре було б, мабуть, бути пташкою. З висоти пташиного польоту можна побачити чарівну красу села: ясної днини та зоряної ночі, холодної білосніжної зими та лагідного літа. Але вся ця подорож – моя уява, це добра, правдива розповідь про моє рідне село, яке я не просто люблю, а обожнюю. І життя тут – це для мене велике щастя, тому що щодня я можу зустрічати схід та захід сонця і знати, що я на рідній землі з людьми, які люблять мене і вірять у мене.
Я дуже люблю своє село і сподіваюся прожити тут усе своє життя, як прожили мої дідусь і бабуся, як живуть мої батьки.
Дякую тобі, моє рідне село, за твою героїчну історію, неповторну красу та велич, за твоїх працьовитих людей, за те, що зростило та дбаєш про мене. Низький уклін за все це тобі, моє село, - єдине для мене на землі.

УЧИТЕЛЬ: ЗОРЯНА СТЕЖИНА.

А сніг під місяцем виблискує зірками,
Іде стежина поруч лісосмуг,
Веде вона мене як раз на Вільне,
І вітерець замріяно зітхнув,
І дівчини стрункої чорні брови,
І вітром не розплетена коса...
Зірву я свій останній лист кленовий,
Щоб швидше надійшла сюди весна.

Щоб до Вільного, до Вільного
Стежина вела.
Щоб швидше сюди
Весна надійшла.
Щоб в казку весна надійшла.

Мабуть, що сталось так не випадково,
Що зорі з неба падають на сніг.
Я відшукала по зорях мить казкову,
І повний місяць в цьому допоміг.
Мені не треба залізничних колій,
Без них я пішки стежку прокладу
До Вільного, немов в полоні долі,
І дівчину, і казку тут знайду.

Весна розпустить листячко зелене,
Розсипле у садочку білий цвіт...
І казка буде лагідна для мене,
І білим буде наш чарівний світ.
І злива, що проллється з небокраю,
Мені відкриє сонце і блакить,
А зараз я без сумніву пірнаю
У ніч, де сніг зірками мерехтить..

П. Малюк

УСНИЙ ЖУРНАЛ З ІСТОРІЇ СЕЛА ВІЛЬНОГО
1 СТОРІНКА „ ЗАСНУВАННЯ СЕЛА ВІЛЬНОГО”

Село Вільне засноване в 1776 році людьми вільними, що втікали сюди від переслідувань влади. Місцевість, де було засноване село, була оточена водами та дрімучими лісами, вдалині від великих битих шляхів, що мало велике значення для поселенців – захист і неприступну твердиню. Поступово ця місцевість з дозволу Катерини Другої була заселена сімейними і осілими людьми, які збудували будинки, обзавелися господарством.
У 1782 році в селі була збудована церква. До революції в селі було організовано фельдшерський пункт, невелика бібліотека, земська школа з чотирма класами, в яких налічувалось 40 учнів. На території села була також церковно-приходська школа з трьома класами, де навчалось понад 20 дітей з заможних сімей.

2 СТОРІНКА” ВІЛЬНЕ В РОКИ РЕВОЛЮЦІЇ”

Йшов час, минали роки... Народ скинув царя, взяв владу в свої руки. Під час громадянської війни село декілька разів переходило то до рук білих, то до червоних. А в грудні 1919 року в Ново московському краї була відновлена Радянська влада.
В 1925 році в селі були створені партійна та комсомольська організації.
В 1929 році на території села Вільного було створено колгосп „Перше травня”. В перші роки існування колгоспу було збудовано цегельню, млин, олійницю, теплиці, парники, поливну систему.
В роки радянської влади з ростом села і потребою населення було створено середню школу з українською мовою навчання та дві початкових школи.

3 СТОРІНКА „ЛИХОЛІТТЯ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ”

Не кожному довелося зазнати радість навчання. На нашу країну накотилася чорна хвиля біди 1941 року.
В роки Великої Вітчизняної війни багато односельців вступили в ряди Радянської Армії для захисту від ворогів. Багато жителів села пішли в партизанський загін, який очолював Сазонов Микита і брали активну участь в боротьбі з фашистами.
27 вересня 1941 року наше село було окуповане фашистами. Більшість будинків було спалено, знищені культурні господарські цінності. Під час розгрому гарнізону німців, що розміщався в селі, Вільненський партизанський загін злився зі з’єднанням Радянської Армії. Під час звільнення села загинуло більше ста німецьких солдат та офіцерів.
24 вересня 1943 року село було звільнене від німецько-фашистських загарбників. За участь в боях багато жителів Вільного одержали урядові нагороди.

4 СТОРІНКА „ПІСЛЯВОЄННІ РОКИ НАШОГО СЕЛА”

Після закінчення війни село, що повністю було зруйноване фашистами, за короткий час стало невпізнаним.
В центрі села зосереджено установи, культурні об’єкти, нові будинки. В селі є сільрада, почтове відділення, лікарня, аптека.
В селі працює середня школа, із стін якої вийшло багато вихованців, які отримали середню спеціальну та вищу освіту.
Було відновлено сільську бібліотеку, в якій нараховувалося 6000 книг.
В 1964 році в селі проживало 3125 чоловік, в селі нараховувалося 1068 дворів, з яких 814 – об’єднані в колгоспі „Комунар”, останні 254 - робітників і службовців.
Незмірно зростав побут населення. Трудящі вже мали радіоприймачі, телевізори, мотоцикли, машини. Село було повністю радіо та електрифіковано.
Через село проходить траса Москва – Сімферополь, яка відіграє велике транспортне значення, зв’язуючи село з такими містами: Новомосковськом, Дніпропетровськом, Харковом, Запоріжжям та іншими.
Категорія: Позакласні заходи | Додав: sarochkal22 (08.10.2017)
Переглядів: 318 | Рейтинг: 0.0/0

Можливо, вам будуть цікаві ці конспекти

Робота з папером. Предметна аплікація. Прапор та герб України
Народні промисли України
Заготівля і зберігання природного матеріалу.
ДОДАТКОВИЙ МАТЕРІАЛ ДО УРОКУ 16
Зима. Рослини взимку. Охорона здоров'я зимової пори
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]